Цю жінку звати Ірина. Скільки їй років, де народилася й чи має рідних, вона не пам’ятає. Крім власного імені пригадала, що після смерті матері мешкала в місті Апостоловому в якоїсь Валентини, але через постійні образи та знущання змушена була піти від неї.
Ірина, втекла від знущань: «Валька вигнала на вулицю. Вигнала. Каже: “Йди, йди дорогою, я тебе не накормлю. І ковбаси не дала їсти. І била мене. Била мене в руку, ногу, по печінці дала сюди».
Кілька тижнів Ірина блукала полями, пила лише брудну воду з річки. Коли вже не мала сил іти далі, її випадково помітив Микола. Чоловік став для молодиці справжнім рятівником – привів додому, знайшов одяг, обігрів та попри розумову відсталість – покохав. За таку щирість Ірина називає коханого лагідно – сонечком.
Микола Бондар, прихистив Ірину: «И били, и насиловали, как она рассказывает».
Ірина, втекла від знущань: «А цей не б’ється. І квіточки подарив, і на руках носить».
Микола Бондар, прихистив Ірину: «Я хочу, чтоб она здесь была”, – “Как жена ваша?” – “Ну, как…жена. Хай буде как жена. Я ее пальцем не трогаю. Я мухи не обижу, та в селе можете спросить любого».
В Ірина немає документів. Вона каже: їх прибрала до рук людина, яка й вигнала жінку з дому. Ганна Михайлівна – мати Миколи. Пенсіонерка дуже хоче, щоб невістка таки забрала свій паспорт і офіційно одружилася з її сином.
Ганна Бондар, прихистила Ірину: «Вона, оце, боїться їхати, бо там буде Валька і вона її забере. Чо вона тебе забере? Ти їдь з людьми, вони тебе привезуть назад».
Ірина їде до поліції. В Апостолівському райвідділку жінка не зареєстрована. Втім, стається диво – її випадково впізнала одна з правоохоронців:
«Ти її знаєш?” – “Да. Це девушка з Михайловки».
Далі Ірина разом із поліцейськими їде до села Михайлівки. Господар одного з будинків впізнає в Ірині сусідку:
“Де вона живе підскажіть. Де ця Валентина живе?” – “Іра, де ти живеш? Іди ж туди”, – “Вона не помне нічого. Здрасьте, я ваша тьотя».
Нарешті знаходимо опікуна Ірини, ту саму Валентину, якої так боїться загублена.
«Ви Валентина?” – “Да”, – “Скажіть будь ласка, ви знаєте цю жінку?” – Ірка, а де вона була?”
Валентина вже п’ять років є офіційним опікуном 40-річної Ірини. Після смерті її матері жінка оформила всі документи, отримує пенсію вихованки, а ще володіє її земельним паєм. Переконує: тікає Ірина з дому не вперше.
Валентина Костенко, опікун Ірини: «Який чоловік, ну ви шо? Він шо, ненормальний, як і вона? Інвалід. Вона ж інвалід групи, товаріщі, в неї заскоки, вона не робить, не буде. Тільки в приют, вона ж так, а завтра так. А завтра піде ще блукать”.
За законом, лише Валентина, як опікун, має право вирішувати подальшу долю вихованки. Ми залишили телефон та адресу родини Бондарів, яка чекає на повернення Ірини. Та вже за кілька днів дізналися: інвалід дитинства вирішила нікуди не їхати, а мешкати разом із жінкою-опікуном. Виявляється, не таке воно вже й вічне, кохання на відстані.
Автор – Артур Терещенко
Камера – Олександр Самсонов
