У 17-й день народження Дмитра почалась війна, а через деякий час, його рідне місто було окуповано. Разом з мамою Дмитру довелося пройти складний шлях, під обстрілами і вибухами, аби дістатися безпечного місця.
Дмитро Горбенко поділився з нами своєю історією:
– Я народився і жив у місті Рубіжне, на Луганщині. В мене є мама, тато помер, коли я був підлітком. Також є вітчим, який зараз воює, він на контракті з 2014 року.
–Як пройшов для Вас ранок 24 лютого 2022 року?
– 24 лютого був мій 17-й День народження. Зранку мене розбудила мама, привітала зі святом, а потім ми читаємо новини і розуміємо, що, обставини, так би мовити не дуже. Питання про виїзд навіть не стояло для нас, бо це був не перший раз, коли ми зіштовхуємося з війною, це ж Луганщина, там війна йде з 2014 року. На щастя, тоді війна для Рубіжного пройшла більш непомітно, ніж для інших міст. Ми були в окупації десь місяця два і тоді нас доволі мирно повернули в Україну, звичайно були бої, люди гинули, але не порівняти з тим, що відбувалося в 2022 році, – згадує Дмитро.
–Що відбувалося в місті під час окупації?
– В березні бабуся поїхала в іншу частину міста, щоб отримати пенсію, хоча здавалося б, яка пенсія, але їй то було, вкрай важливо. Найбільший жах почався для нас 8 березня, не було ні зв`язку, ні інтернету, а на наступний день нам вимкнули вже і світло, і воду, і ще через тиждень газ. Тоді почалися сильні обстріли, ми і до цього чули вибухи у сусідніх містах, але саме в березні почали обстрілювати Рубіжне. Ми пробули в таких умовах десь два тижні, розпалювали вогнище з сусідами на балконі, на ньому готували їжу. Я і мама єдині з під`їзду, хто бігали за водою до свердловини, або до точки ДСНС з водою і електрикою. Ми спочатку навіть не знали, що окуповані, до того моменту, поки у власному дворі, не зустріли російських військових. Коли нам вдавалось поспілкуватися з родичами, які знаходились на підконтрольній Україні території, вони наполягали, щоб ми виїжджали, але було невідомо як. Основна проблема була в тому, що ми не знали, де бабуся, а потім виявилося, що вона у Дніпрі. Коли бабуся поїхала отримувати пенсію, вона була в місці де проводилась термінова евакуація, її просто посадили в автобус, навколо була паніка, а у нас не було зв`язку, тому вона не могла нам повідомити.
– Окупанти якось комунікували з вами?
– Я жив неподалік від дитячого садочка, вони там влаштували свою базу. Перший час вони нас не чіпали, потім вони почали ходити по пустим квартирам і попросили нас написати маркером, де зайнята квартира, а де ні, та причепити до дверей таблички. Коли ми зібрались піти на евакуацію, ми зняли свою табличку, бо навіть якщо б залишили, вони б все одно зайшли.
–Розкажіть, як проходила евакуація?
– Евакуацію проводила російська сторона. Ми збирали речі під вибухами, довелося випустити собаку, на жаль, бо ми не знали, що з нею робити. Згодом, коли ми були вже в Україні, нам вдалося знайти волонтерів, які займаються тваринами. Вони по нашому проханню перевезли собаку до наших знайомих у Старобільськ. Джессі залишалась поруч з будинком, звичайно ми залишили їй купу їжі і води, були дуже раді, коли вона знайшлась.
Евакуація проводилась біля школи до міста Старобільськ. Намагатися евакуюватись на українську сторону було небезпечно, тих, хто намагався, в Рубіжному просто розстрілювали. Нас перевозили в вантажівках, які зазвичай використовують для скота. Ми їхали декілька годин, в один момент почалися обстріли, машина ж була відкрита, ми дуже злякалися, аби в нас не прилетіло.
–Що на Вас чекало у Старобільську?
– Нас спочатку привезли до якогось села під Старобільськом, а там нас вже забрали автобуси і привезли до іншого села Підгорівка. Ми прибули до якоїсь школи, разом з нами були наші нові знайомі, з якими познайомились на евакуації в Рубіжному, ми якось здружились і переживали всі ці події разом. Мама не знала, що робити, вона така людина, яка в стресовій ситуації дуже панікує, губиться, тому багато важливих рішень, були за мною, наприклад рішення, що нам необхідно виїхати на підконтрольну Україні територію. Бо я бачу своє майбутнє тільки в Україні.
Ми шукали можливості дістатися до території підконтрольній Україні. Одна жінка нам дала номер перевізника. Номер був українським, ми не могли додзвонитися і через месенджер попросили знайомих, які були в Україні, зателефонувати на нього і домовитися, щоб нас і наших знайомих перевезли до Дніпра. Квиток коштував 2 тисячі гривень за місце, на той момент для нас це було дорого, бо грошей було не багато.
–Російські військові знали про можливість подібного виїзду?
-Вони знали, але це виявилось не дуже складно. Коли ми їхали через блокпости, наш водій давав або хабар російським військовим, або цигарки.
Наскільки я зрозумів, через декілька днів після нашого виїзду таке заборонили. Про це розповіли наші знайомі зі Старобільську.
– Як відбувався ваш виїзд з окупованого Старобільську?
-Ми виїжджали під час комендантської години, їхали через Донецьку область. Раніше цей маршрут був через Харківську область, але за день до нашого виїзду, там почалися обстріли, прямо по маршруту, тому його змінили. Дорога зайняла цілий день, у Дніпрі нас зустріли родичі і ми поїхали в до них в Кам`янське. Провели у них два дні, але ми зовсім не мали грошей, а потрібно було шукати житло. В той момент ми дізнались від друзів з Рубіжного, що в Житомирській області, їм дали безкоштовну квартиру, як біженцям, ця новина стала для нас порятунком. У селі під Житомиром ми провели півроку, там ми багато працювали, але можливості знайти хорошу роботу не було. Все, що нам залишалось, це якісь підробітки, сезонні роботи. Наприклад, збирати ягоди і здавати, звичайно на цьому багато не заробиш. Таким чином ми збирали кошти на переїзд до Дніпра, ще дуже допомагав фінансово мій вітчим – Юра, перебуваючи на фронті.
–Чому збирали кошти на переїзд саме до Дніпра?
-Бо там живуть наші родичі, родичі вітчима. І я збирався вступати до університету у Дніпрі. Ми знайшли не дорогу двокімнатну квартиру на Набережній Перемоги, але моя мама з вітчимом дуже мріють купити власний будинок у Кам`янському.
– Що в цій історії виявилося найважчим для вас із мамою?
– Ми були в Рубіжному, і вона пішла з сусідом по воду, а в той момент почалися активні обстріли. Сусід повернувся без мами, він сказав мені, що мама у бомбосховищі і скоро повернеться, але її не було декілька годин. Я дуже переживав і пішов на пошуки, хоча стріляли добряче. Я вже думав, що знайду її мертвою десь, але на щастя, дорогою до бомбосховища вона вийшла, побачила мене, ми обидва розплакалися, обійнялися, пішли додому і домовились, що тепер всюди ходитимемо тільки разом.
-Про що ви мрієте?
-Я казав, що намагався займатися музикою, а саме співати, але через вторгнення це не вийшло в мене, зараз я відновив заняття і навіть почав навчатися грати на синтезаторі. Я назбирав кошти і купив собі синтезатор, це довго було моєю мрією. Хотілося б реалізуватися в музиці. Звичайно, хочу отримати освіту, зараз я навчаюсь у ДНУ ім. Олеся Гончара на першому курсі факультету журналістики, на бюджеті.
–Як вам Дніпро?
-Я обожнюю Дніпро. У мене з`явилось дуже багато друзів, багато з них мої одногрупники. Кажуть, що у Дніпрі найсмачніша кава, і це правда, я знайшов тут дуже багато класних закладів, кав`ярень, місць для відпочинку. За цей час тут також з`явилось у мене дуже багато спогадів, я вже можу назвати Дніпро своїм другим домом.
Ангеліна Надірадзе
