Три з половиною десятиліття тому незалежність здавалася даністю. Сьогодні за неї щодня платять найвищу ціну. Наші люди. Своїм життям і кров’ю.
Сьогодні питання незалежності значно ширше, ніж збереження держави на карті.
Ми маємо виграти цю війну.
Для мене це означає якнайшвидше прийти до миру, який не стане паузою перед новою війною.
Партнери хочуть, щоб ми не програли. Схожі бажання. Але не хотіти нашого програшу – не те саме, що хотіти нашої Перемоги.
Тому ми маємо відповісти на головне питання: хто вирішуватиме, якою буде Україна після війни.
Ми суб’єкт чи об’єкт чужих рішень.
Яке місце ми займемо у глобальній економіці. На чому зароблятиме країна: на продукції власної промисловості чи на вивозі сировини.
Як відбудуємо зруйновані міста і використаємо своє географічне положення у власних інтересах.
Як будемо утримувати сильну армію в державі, яка живе і житиме поруч із Росією.
Як повертатимемо мільйони українців додому. І що запропонуємо їм тут, окрім закликів та гасел, щоб вони справді хотіли повернутися.
Як зробимо так, щоб військовий після фронту мав роботу, лікування, нормальне життя і перспективу. І розумів, що країна пам’ятає, якою ціною він її захищав.
Що треба зробити, щоб люди відкривали бізнес, хотіли тут народжувати дітей, будували житло і планували не наступний місяць, а наступні десять років.
І все це в умовах дефіциту людей, грошей і часу.
Життя у прифронтових регіонах і життя у безпечніших областях — дві паралельні реальності. Це факт, про який мало говорять. Але країну треба обʼєднувати і «зшивати». Треба зробити все, щоб ця різниця не перетворилася згодом на політичний чи суспільний розкол.
Гасла тут не працюють.
Саме тому зараз, на мою думку, нам треба визначити дуже важливу річ: що для України означає Перемога у цій війні.
Ще восени 2024-го я писав про це.
Спільної відповіді суспільство досі не сформулювало.
Для когось це кордони 1991 року. Для когось зупинення вогню по лінії фронту. Хтось взагалі не ставить війні часових меж.
Кордони 1991 року є і залишаються міжнародно визнаними кордонами України. Але перемога не вичерпується лише лінією на карті.
Для мене Перемога це країна, яка сама визначає своє майбутнє, має силу його захистити і дає людям причини жити вдома. Має незалежну внутрішню політику і сама визначає свою зовнішню.
Україну не можна знову зробити об’єктом домовленостей великих держав. Урок Будапештського меморандуму памʼятають всі.
Майбутні гарантії безпеки мають працювати в інтересах України. Не чергові політичні запевнення, а конкретні механізми, які зроблять нове вторгнення для Росії неможливим або надто дорогим.
Президент відповідає за міжнародні переговори і відстоює у них дві принципові речі: оборонну самостійність України та реальні гарантії безпеки.
Україна розвиває власну ракетну програму: «Сапсан», «Нептун», «Фламінго». Розробляє й антибалістичну систему «Фрея».
Одна тільки наша дронова програма чого варта. Її досвід вивчає весь світ.
Сильна армія і власний ВПК потрібні не для нескінченної війни, а для того, щоб після її завершення не почалася наступна.
Президент тримає цей курс. Але суверенна політика України не завжди збігається з інтересами інших держав.
Але від цього залежить, ким ми будемо: сильною країною у центрі Європи чи буфером між Європою і Росією.
За 35 років ми пройшли шлях від незалежності, яку сприймали як даність, до незалежності, за яку платимо кров’ю.
Наступні роки визначать, чи будемо ми самі вирішувати, якою буде Україна. І в якому мирі вона житиме.
Мир потрібен Україні якнайшвидше. Кожен день війни забирає людей, руйнує економіку і віддаляє повернення мільйонів українців додому.
Але припинення вогню саме по собі ще не гарантує миру. Нова війна не має початися.
Нам потрібен мир, який збереже державу, людей і наше право самим визначати своє майбутнє.
З Днем Незалежності, рідна країно.
