Селище Петриківка, що на Дніпропетровщині, тепло прийняло родину Маврелікових з Харкова – Геннадія, його дружину Вікторію та їхнього маленького синочка Андрійка. Поселилися вони тут ще у березні.
Обживаються потихеньку. Навіть невеличкий город посадили.
Із вдячністю розповідають, що наш край прийняв їх дуже гостинно, чужі люди поставилися до них, як до рідних.
Зворушливу історію родини переселенців розповіла волонтер та журналіст Ксенія Тимошенко:
-Малий, з величезними блакитними очима, дивиться на мене уважно. Потім бере за руку і, заїкаючись, запитує: «Тётя. А когда мы домой, в Харьков, поедем?». От що?! Що відповісти цьому, пережившому вже страхи війни, хлопчику?! Присідаю до нього, обіймаю, міцно пригортаючи до себе, дістаю цукерки. Бере гостинчик і відсторонюється, ніби із розчаруванням від того, що і ця доросла людина не знає відповіді на таке просте, здавалося б, питання. Його татко починає розповідь: «Вирішили виїхати не відразу. Все сподівалися, що все припиниться якимось чарівним чином. Та коли вже прилетіло на сусідню вулицю та грюкнуло так, що нас аж до стелі підкинуло, вагань не лишилося. Наша рідна Салтівка перетворилася на пекло. Виїжджали швидко. Дружина закривала Андрійкові очі, щоб той не дивився у вікно, бо його надто зацікавило питання: «Чому дяді і тьоті лежать на землі? Їм же холодно!». Тут, у мирній Петриківці, він ще довго кидався вночі, щоразу здригався від гучних звуків і почав заїкатися». На цих словах мій співрозмовник починає щиро посміхатися: «У вас тут живуть чудові люди. Добрі! Ми були дуже здивовані і вражені. Приїхали майже голі. Без харчів. Сіли ввечері в холодному будинку і дружина, з розпачем у голосі, видає: «А чого ми сюди прихали? Яка різниця, де вмирати?». Це була хвиля розпачу, сліз, заспокоювань… А на ранок стук у двері. До нас, нікому тут не відомих людей, поставилися, як до рідних. Принесли харчі, одяг, все необхідне. А головне, вселили надію, що все буде добре. Ось так і живемо. Обживаємося. Готуємо будинок до зими. Розуміємо, що цього року вороття додому не буде. І дуже-дуже сподіваємось на перемогу!».
Юлія Олександрова
