Артем Колесніков – син Людмили Колеснікової, загинув внаслідок російського обстрілу 30 квітня 2022 року поблизу села Январського під Покровськом.
Артем був надзвичайною людиною, хоробрим воїном і талановитим медиком. Він добровольцем пішов на війну та до останнього захищав батьківщину.
Мати Героя – Людмила, погодилась розповісти історію свого сина.
– Він був здоровим, гарним чоловіком, справжнім сім`янином. Людина хотіла жити, хотіла працювати. Він хотів гідного життя. До війни Артем був лікарем, відкрив власну клініку на Парусі, – поділилася пані Людмила.
Розповідаючи про свого сина, жінка пишається тим, якою людиною він виріс.
-Артем був справжнім лідером, всі навколо хотіли з ним дружити, за ним йти. Коли він пішов воювати, йому допомагали всі, однокласники надсилали тепловізори, хлопці, з якими він грав в оркестрі, в дитинстві, харчі передавали, колеги з роботи, що тільки не купували, і генератори, і техніку. Я чесно скажу, я і не знала, що він такий популярний в мене. Артем хотів бути завжди й усюди перший, і дівчата його дуже любили, – з посмішкою розповідає жінка.
– Пані Людмило, розкажіть про дитинство Артема?
-Ми жили удвох, більше у нас тут нікого не було. Коли я закінчила інститут, мене по розподілу до Дніпра направили, я працювала на пивному заводі, була начальником цеху. У 35 років вирішила народити собі дитину, так вийшло, я була матір`ю одиначкою, ми з ним вдвох у цілому світі.
Народився Артем 26 травня 1985 року, я пізно його народила. При народженні були якісь відхилення, його оперували в лікарні Амосова. Як зараз пам`ятаю, дуже переживала, а хірург мені сказав: «Не переживайте, хлопчик здоровий, його ще в армію призвуть». От як пошептав. Артем навчався в музичні школі, йому потрібно було легені розробляти, і я його віддала грати на трубі. У них там був чудовий викладач – Марковський Володимир Абрамович, і він одразу помітив Артема, запропонував йому грати в оркестрі.
-Ваш син коли-небудь запитував про батька?
-Про батька не запитував, років у 14 хотів дізнатись, я думала познайомити, але той тато, мабуть, злякався і тема закрилася. Він у мене був дуже мужнім. Я думаю, що Марковський, керівник оркестру, був для сина чудовим прикладом чоловіка. Коли хлопці в підлітковому віці почали курити, Володимир Абрамович їх лаяв, але беріг для них парфуми і спреї, щоб вони поряд з дівчатами не стояли накурені. Хлопці дуже поважали його думку.
-Чим займався Артем у дорослому житті?
– Після закінчення інституту Артем трохи терапевтом попрацював, а потім пішла така хвиля, популярна, на медичних представників. Він працював на різні медичні компанії, там і гроші хороші платили і можливості були гарні, і перспективи, машини давали від компаній. В той час Артем познайомився з Альоною – це була його перша дружина. У шлюбі вони прожили три роки, у неї вже був син Толік, а потім у них народилась донька, моя онука – Христина. Коли вони розлучились, то я позвала Альону з дітьми до мене жити.
-Чому ви покликали колишню дружину сина жити з Вами?
-Житло вони тоді знімали, двоє дітей, а її батьки жили далеко. Після розлучення Артем з Альоною залишилися в нормальних відносинах, але сумісного сімейного життя вже не хотіли. Артем потім познайомився з дівчиною Юлією і от до останнього дня вони жили у цивільному шлюбі.
-Розкажіть, як почалось для Вас 24 лютого 2022 року?
-У день, коли почалась війна, син перший мені зателефонував, і каже “почалось”, у нас тут бухкати стало. Юля, дівчина Артема, мені тоді подзвонила, сказала, що вона своїх батьків перевозить до Польщі, і мене покликала. Але я сказала, що нікуди не поїду, в мене тут онуки, дім, я не хотіла залишати Україну. Артем тоді в госпіталі працював, вони з хлопцями почали волонтерити, а через декілька тижнів війни мені Юля зателефонувала і каже: «Ви знаєте, що він там пороги військкомата оббиває?». Його не брали спочатку, а потім допросився і його забрали.
-Як ви відреагували на його намір піти воювати?
-Він зразу однозначно прийняв рішення йти воювати. Я його благала, щоб покинув ту ідею, а він казав: «Мамо, а хто, як не я?!». Всі намагались його зупинити – і я, і Юля, і Альона, і друзі, але він, був впевнений, якби всі так думали, то нікому було б захищати наших дітей.
-Що ви можете розповісти про його військову службу?
-Коли Артем був на підготовці, йому дали позивний “Док” , він же ж лікар, і на службі його завжди так називали. Він всіх хлопців зі своєї частини возив по своїм медичним центрам на перевірки, тоді ж і covid ще був, залучав найкращих спеціалістів. Артем був справжнім естетом, завжди виглядав “як з голочки”, навіть на службі, сам хлопців підстригав, бороди їм гарні робив. Коли він загинув, мені його машинку для стрижки передали, а я сказала, хай хлопцям залишиться та машинка. Хлопці у військовій частині його дуже поважали, після загибелі Артема побратими сина до мене часто приїздили, стяг український мені подарували, він в мене в спальні висить. Раніше багато хлопців приїздили до мене, але зараз вже, на жаль, половини з них немає.
-Як ви дізнались про загибель сина?
-У неділю мені військкомат повідомив, а у вівторок ми його вже поховали на Ювілейному кладовищі. Не буду розповідати про свій розпач, там не передати словами. Загинув він 30 квітня 2022року поблизу села Январського, під Покровськом. У них там був такий вояка – “Дєд”, він часто телефонував, коли у Артема зв`язку не було. Після смерті мого сина Дєд мені розповів: коли всі повернулись із завдання і дізналися про загибель Артема, там вся частина ридала на колінах. В бліндаж, де він був, потрапила ракета. Дєд, коли приїхав на похорон, він був в жахливому стані, так плакав, ледве на ногах стояв. Наче ж мене приїхав заспокоювати, а тут я йому і воду, і ліки носила. Мені досі не віриться, ми його ховали в закритій труні, мені пропонували відкритими, але я хотіла запам`ятати його таким, який він був, здоровим і красивим, – поділилася Людмила.
-Як ви зараз вшановуєте пам`ять Артема?
-Коли я проводила поминки на 40 днів, то я їх робила на три дні, в один день приходили всі його колеги й побратими зі служби, на другий день були друзі, там чоловік по 50 було кожного дня, а на третій день – вже наші родичі і знайомі. Я, можна сказати, свого сина повністю пізнала на поминках, як його всі любили і цінували. Артема відспівував капелан, це військкомат все організовував. У цього капелана на вулиці Сташевського є своя греко-католицька церква, там орган у них грає, кожну останню суботу місяця. В цій церкві проводяться служби за загиблими на війні, я завжди прихожу, слухаю. Там багато таких матусь, татусів, дружин, дітей загиблих, і ми там всі якось стали греко-католиками, хоча я не віруюча людина, але туди завжди приходжу. У Артема є один друг, з яким вони працювали у медичній компанії, і у цього друге є кафе. Так там вся стіна повністю присвячена Артему, там наче меморіал, створений для нього. А одна дівчинка з оркестру, в якому грав Артем, Аня Мозальова, на рік його смерті написала пісню про нього, там вона такий кліп гарний зробила, я його кожен день передивляюсь.
-Що вам допомагає жити далі?
-Друзі Артема мені дуже допомагають, телефонують, ми завжди на зв`язку. Оцей Дєд, він мені після загибелі Артема часто телефонував, а потім якось півроку взагалі новин не було, мені навіть сказали в віськкоматі, що він загинув. На річницю смерті Артема Дєд мені раптом зателефонував і розказав, що там м`ясорубка звичайно, але він живий, то його побратим загинув. Уявляєте, сидить там в окопі і не забувся у річницю смерті Артема подзвонити мені. Я тоді дуже зраділа, йому близько 60-ти років, він з 2014 року воює, – згадує Людмила.
-Зараз я живу заради своєї онучки. Христина вже в 3 класі, зараз же навчання проводиться онлайн, я такого звичайно не признаю, думаємо може до гімназії її перевести, щоб ходила нормально до школи. Вона дуже здібна, іноді такі фрази видає, дуже розумне дитя. Вона в мене, малює дуже гарно, ліпить з пластиліну, вирізки такі файні робить.
-Ви зараз живете одна?
-Ні, я живу зі своєю подругою Танею. Ми молодими спеціалістами разом з Танею працювали на пивному заводі, потім вона вийшла заміж і сорок років я її не бачила. Після початку війни вона з родиною бігла з Харкова, приїхала до мене в гості і я їй сказала, щоб залишалась. Альона тоді від мене з`їхала з дітьми, Артем з Юлею жив, а я залишилася одна, то ж я була тільки рада, що Таня до мене переїхала. Колись Артем мені з фронту машинку для шиття передав, і ми з моєю Танею-переселенкою шили одяг, білизну для військових, пов`язки. І я навіть після його загибелі цей одяг передавала військовим в лікарні, і цигарки передавала, і солодощі. Ну і Христина до мене часто приїздить, зараз канікули почались, і вона до мене на літо приїхала.
-Держава виплатила Вам компенсацію?
-Не хочу називати суму, але там дуже багато. Половину виплатили мені і половину дитині, але краще він був би живий, мені ці гроші не потрібні, я ці гроші роздаю, кому завгодно. Вже рік пройшов, але цей біль, він тільки гірше, воно не забувається. Цю пісню, яку про нього написала Аня, я і зранку і ввечері слухаю, як молитву. Я досі заплакати не можу, я одну знайому Артема просила зводити мене в органний зал, кажуть, коли орган слухаєш, сльози самі йдуть. Воно в серці болить, але не можу ридати.
-Людмило, про що Ви мрієте?
-Я вам чесно скажу, в мене є кошти на подорожі, на матеріальні блага, але мені це вже не потрібно, от мені хотілося б лише онуці допомогти, щоб вона вивчилась гарно. Хочу, щоб скоріше війна закінчилась.
-Щоб ви хотіли сказати нашим читачам на останок?
-Та що б я хотіла сказати: живіть, живіть і радійте життю. Дітей народжуйте,бо стільки красивих хлопців, цвіту нації, на алеї пам`яті на Ювілейному кладовищі залишилися. Живіть, люди!
Ангеліна Надірадзе
