Попереду нас чекає її наступна фаза, гібридна. І попереду зима, яка не буде простішою за попередню.
Гібридна війна почалася задовго до повномасштабного вторгнення. У 2022 році просто перейшла у відкриту, криваву форму.
Але інформаційні операції, провокації, політичний вплив, робота з внутрішніми конфліктами та підрив довіри нікуди не зникли. І не зникнуть після завершення гарячої фази.
Росія залишиться нашим сусідом.
Вона знову намагатиметься досягти того, чого не змогла досягти військовим шляхом: послабити Україну зсередини, розколоти суспільство, підірвати довіру до держави та змусити людей сумніватися у власній країні.
Бо політично Росія головного не досягла.
Україна не стала другою Білоруссю. Не перетворилася на територію під повним контролем Кремля. Не відмовилася від власного шляху.
Тому гібридний тиск лише посилюватиметься.
Одним із головних його полів стануть регіони.
Передусім прифронтові області, зокрема Дніпропетровщина.
Тут найбільше накопиченого болю, втрат і втоми. У нас сотні тисяч переселенців, ветерани, зруйновані будинки, проблеми з роботою, житлом, медициною, енергетикою та відбудовою.
Кожна така проблема може стати мішенню.
Але помилково думати, що гібридна війна стосуватиметься лише прифронтових територій.
Для неї відстань до лінії бойових дій не має значення. Потрібні лише конфлікт, сильна емоція і слабке місце.
Взимку Росія продовжить бити по енергетичній інфраструктурі. І битиме по настроях людей.
Кожне тривале відключення, кожна аварія, кожна затримка з ремонтом, кожна проблема з теплом чи водою подаватимуться як доказ того, що держава нібито не справляється.
Реальні труднощі змішуватимуть із брехнею. Окремі помилки видаватимуть за повний розвал.
Людей у різних регіонах намагатимуться налаштувати один проти одного: тил проти фронту, громади проти центральної влади, військових проти цивільних, переселенців проти місцевих.
Це і є гібридна війна.
Не обов’язково вигадувати проблему. Достатньо знайти справжню, посилити її, додати страху, образи й відчуття несправедливості.
Ще більшим викликом стане повоєнний період.
Через це проходила практично кожна країна після великої війни.
Демобілізація. Повернення сотень тисяч військових до цивільного життя. Відчуття несправедливості: хтось воював, хтось ні. Мільйони переселенців. Брак житла. Складнощі з працевлаштуванням. Відбудова зруйнованих міст і сіл. Втома суспільства та величезний запит на швидкі зміни.
А швидких рішень для таких проблем не існує.
Саме на цьому Росія й грає вже зараз. І гратиме далі.
Окремою мішенню стануть перші повоєнні вибори.
Вони проходитимуть у суспільстві, де буде багато болю, завищених очікувань, претензій і взаємних звинувачень.
Гроші, медіа, анонімні канали, політичні проєкти, провокації, дискредитація державних інституцій – усе це піде в роботу.
Особливо в регіонах, де людям доведеться не просто відновлювати будинки та дороги, а фактично заново збирати нормальне життя.
Це треба розуміти. Не боятися. І бути готовими.
Країна робить усе, щоб посилити ППО, особливо в умовах протидії балістиці. Ремонтуються енергооб’єкти, будується децентралізована система енергетики, створюються резерви.
Але головне, що залежить від нас самих, – зміцнювати державні інституції.
Чесно говорити з людьми, пояснювати складні рішення і не залишати реальні проблеми без відповіді.
Росія намагається використати кожну нашу слабкість. Але слабкість не обов’язково стає лінією розлому.
Це залежить від того, наскільки сильними будуть наші інституції, наскільки чесною буде розмова з людьми. І чи зможемо ми не лише вистояти у війні, а й не дозволити ворогу розібрати країну зсередини і зараз, і після того, як зупиниться гаряча фаза.
Головне – закінчити війну. З усім іншим впораємося. Ця війна точно зробила нас сильнішими.
