Безхатченки у Дніпрі. Ціла категорія суспільства, що її часто ігнорує або зневажає більшість. Вони — жертви обставин чи заручники власного вибору? А може, не те й не інше? Аби зрозуміти проблему глибше, ми поспілкувалися із волонтерами, поліцейськими, психологами та безпосередньо із тими людьми, які колись втратили все й опинилися на вулиці. Знайомство із темою починаємо на території притулку благодійного фонду “Квант милосердя”. Ініціатива існує з 14 року, її основна діяльність розпочалася взимку з роздачі безкоштовних гарячих обідів на дніпровському залізничному вокзалі. Там замерзають і гинуть від холоду багато людей, для них директор фонду орендував великий будинок, де можна зігрітися, помитися, поїсти, відпочити на чистій білизні. На момент візиту нашої знімальної групи у притулку тривав ремонт, мешкало більше 60 безхатченків. Кажуть, що коли вдарюють морози — тут більше сотні. Місця ледве вистачає, доводиться спати просто на підлозі. Серед мешканців здебільшого — люди з інвалідністю.
Євгенія Соломон, адміністраторка фонду «Квант милосердя»: “Никаких выплат мы не можем для них сделать, потому что у них нет документов. Поэтому наше направление — это восстановление документов”.
Щоденно опівдні на вокзалі волонтери досі роздають гарячу їжу.
Євгенія Соломон, адміністраторка фонду «Квант милосердя»: “Это просто волонтёрская работа людей, которые уже прожили определённое время в наших домах и решают, что будут дальше помогать другим”.
Антоніна — одна з таких волонтерок. Жінка мешкає у центрі більше року, стала глибоко віруючою людиною. Допомагає супроводжувати хворих до лікарні, готує обіди для безпритульних на вокзалі.
Антоніна: “Мы готовим на кухне кашу им очень вкусную, с колбасой, каждый день, с зажаркой, там всё. Мы большой бачок полностью варим и туда везём”.
Після смерті чоловіка Антоніні довелося залишити дім — рідний син продав квартиру. Жінка пішла працювати на “господарку”, жила у неї в окремій кімнаті. А коли та померла — опинилася на вулиці, де пробула близько тижня.
Антоніна: “Мне подсказали, что вот на вокзале кормление там. Подойдите, покушайте и поговорите”.
Антоніна каже: багато людей просто звикають до життя на вулиці, де для них вже все просто і зрозуміло, де вони відчувають себе вільними. Тому нові, навіть комфортніші умови, їм не цікаві.
Антоніна: “Мы начинаем кормить: «Вот, мы едем», – человека три-четыре. Как покушали — всё – наелись и ушли”.
Тетяна: “На вокзале их не принимают, потому что они плохо ведут себя там. Многие в подвалах – они знают, у них уже там места. Многие на трубах. А многие садятся на лозовскую электричку вечернюю, а потом едут сюда-обратно и занимаются той жизнью, которая устраивает их здесь, на вокзале: просят, едят, собирают, сдают”.
А Тетяна мешкає у центрі майже з моменту його заснування. Жінку забрали з вокзалу, де вона провела близько місяця. До того жила у будинку, що придбав її чоловік за громадянським шлюбом, а коли він помер — Тетяну змусили виїхати.
Тетяна: “Приходит такой момент в той жизни — когда есть деньги, ты кому-то нужен. А когда денег нет, ты просто до определённого момента находишься, а потом — ты надоел, тебе надоели, и ты не нужен. А здесь ты всегда нужен”.
У центрі Тетяна познайомилася із майбутнім чоловіком, загублені документи відновила. А от Володимиру пощастило менше – пожежа знищила його будинок. Не було ні грошей, ні одежі. Близьких та родичів немає.
Володимир: “У меня были вредные привычки — курил, выпивал сильно. Напился и уснул с сигаретой”.
Внаслідок трагедії чоловік отримав інвалідність, два роки провів у лікарні. Там намагався допомагати персоналу, щоб добрим ділом «заробити» хоча б якісь медикаменти.
Володимир: “Там много людей, которых родные бросали, отказывались от них. Просто приходили, бросали. Там памперсы, кто плохо ходил; то медсестру, если мог, – позвал; то воды подал. Такое помогал”.
Володимир мешкає у притулку з 16 року. Умовами задоволений, кімнату ділить з двома сусідами. Допомагає по дому чим може.
Володимир: “Не пью, не курю уже два с половиной года, как только попал сюда”.
Чоловік досі не може оформити документи. Справа в тому, що у його батьків прописка російська — її не скасували, коли переїжджали в Україну.
Володимир: “Я не получал гражданства ни российского, ни украинского. У меня кроме свидетельства о рождении – больше ничего нет. Меня не могут признать ни там, ни там. От меня просто отказываются”.
Без документів Володимир не може і влаштуватися на роботу.
Володимир: “Сейчас такие организации, которые могут обманывать инвалидов, которые без документов просто”.
Аби отримати паспорт, необхідно спочатку оформити громадянство.
Володимир: “Нужно ездить: надо и в Харьков поехать, и туда поехать, там оформлять что-то. Но у меня нет возможности, во-первых, я — инвалид, понимаете”.
Такі історії — не виключення. У притулку здебільшого мешкають люди, яким більше нікуди піти. І це єдиний подібний у місті центр. Окрім нього, фонд “Квант милосердя” утримує два будинки реабілітації для молоді і ще будинок мами і дитини. Адміністраторка фонду Євгенія Соломон розповідає: деяким людям, яких забирають з вулиці, необхідна термінова допомога.
Євгенія Соломон, адміністраторка фонду «Квант милосердя»: “У них гниющие ноги, руки, у них открытые формы туберкулёза. Мы их сразу же везём, сразу же оформляем по больницам”.
Однак не всі лікарні радо приймають таких пацієнтів.
Євгенія Соломон, адміністраторка фонду «Квант милосердя»: “С пренебрежением, конечно. Они говорят: “У нас своих вон много. Если вы ложите в больницу, то приезжайте сами и ухаживайте”. Что мы и делаем. Единственная больница здесь, на Тополе, которая к нам хоть чуть-чуть лояльно стала относиться, – это делают флюорографию. В 16 больнице есть палата социальная”.
На думку Євгенії, подібних притулків має бути більше, так само, як і допомоги від держави. Безхатченок просять пожити тут мінімум місяць, але у багатьох не вистачає терпіння чекати, поки завершаться усі бюрократичні процедури і їхні документи відновлять.
Євгенія Соломон, адміністраторка фонду «Квант милосердя»: “Многие просто обижаются, замыкаются в себе. Им проще быть на улице – там, где с них никто не спросит ничего. Там, где не будут копаться в их старом прошлом, не будут спрашивать, почему ты потерял документы, как ты мог в 30 лет пить? Или наоборот: как ты можешь в 70 лет бомжевать пьяный?”
Фонд подав заяву до міськради про виділення будівлі колишнього дитсадку, проте досі немає конкретної відповіді — з одного управління направляють на інше, каже Євгенія. У той же час сотні людей на вокзалі потребують притулку:
“Те, кто с семьёй, те, кто с детками, – мы можем помочь очень малому количеству людей”.
Заступник міського голови Михайло Лисенко розповідає: пункти обігріву у місті встановлюються тоді, коли середньодобова температура становить -10 градусів. Усе необхідне обладнання для їх облаштування у наявності.
Михайло Лисенко: “Как правило, эти пункты обогрева очень редко кто использует для того, чтобы там находиться или там где-то переночевать. Его используют, к сожалению, для каких-то основных там, непонятных мероприятий. Есть, например, у нас два основных пункта обогрева, которые пользовались спросом, где люди действительно останавливались — это в районе бывшей площади Островского и в районе жилмассива “Красный камень”, и ныне – Покровское. Будем смотреть конкретно с сотрудниками полиции, будем определять места”.
Начальниця відділу ювенальної превенції Ганна Карпеченкова розповідає: поліцейські отримують виклики про людей, які на вулиці потрапляють у складні та небезпечні для їхнього здоров’я ситуації.
Ганна Карпеченкова, начальниця відділу ювенальної превенції ГУ НП у Дніпропетровській області: “У нас був такий виклик, ситуація, коли людина просто повзла по дорозі. І так, це був також безхатченок, який поранив собі кінцівку, і він не міг іти — він повз. На запитання, чому ви не повзете по тротуару, він каже: так тротуару ж немає, там травичка росте, а я собі ще й руки поріжу”.
У Дніпрі біля лікарні швидкої допомоги є міська нічліжка для безхатченок, а на проспекті Праці — центр тимчасового притулку обласного рівня. Проте розташований він на високому поверсі, і люди з травмами або інвалідністю туди можуть просто не дістатися, каже Ганна. У безпорадному стані на вулиці безхатченки ризикують стати жертвами злочинців.
Ганна Карпеченкова, начальниця відділу ювенальної превенції ГУ НП у Дніпропетровській області: “У нас нещодавно був випадок, який стосувався саме нападу на безхатченок в місті Павлограді. Його здійснили молоді хлопці. Близько двох років тому був такий випадок жорстокого вчинку щодо безхатченок у Дніпрі, який вчинили молоді хлопці плюс неповнолітня дівчинка. Вони є резонансними і вони є проявом жорстокості, який не тільки згідно норм права і законів, а і норм моралі — ми не можемо їх сприйняти”.
Коли Ганна працювала у патрулі, на своїй дільниці знала усіх безхатченок та їхню діяльність. Зазвичай, каже, вони збирають сміття, аби його потім сдати у відповідні пункти.
Ганна Карпеченкова, начальниця відділу ювенальної превенції ГУ НП у Дніпропетровській області: “Коли з ними спілкуєшся — вони готові пояснити чим вони займаються, показати що у них є. Тобто в принципі частіше все ж таки безхатченки співпрацюють з поліцією, вони в цьому зацікавлені”.
Неповнолітніх на вулиці не може бути, поліція зобов’язана дбати про них. Поліцейські протягом доби знаходять 99 відсотків зниклих дітей. Інший випадок, коли дитина виявлена на вулиці.
Ганна Карпеченкова, начальниця відділу ювенальної превенції ГУ НП у Дніпропетровській області: “Якщо поліцейський знаходить дитину на вулиці, то закон дозволяє цю дитину тримати навіть у відділі або відділенні поліції до 8 годин. І вживають безпосередньо заходи про розміщення цієї дитини”.
Психолог Іван Ситнік каже: безпритульні — це люди, які у певний момент не отримали допомогу ані від близьких, ані від суспільства, ані від держави. І переживання такого досвіду для них стало великою травмою. Вони викинуті з соціуму й водночас — залишаються його частиною.
Іван Ситнік, психолог: “Люди обесценивают, не уважают таких людей, бездомных, потому что есть такие страхи, что я могу тоже оказаться на их месте — человек, который что-то имел и всё потерял. И оказаться на улице для многих – это страх”.
А для самих безхатченок вулиця стає середовищем, що у ньому вони бачать реалізацію своїх переживань.
Іван Ситнік, психолог: “И уже предложить что-то новое человеку — он не готов принять, потому что это своего рода субкультура, где есть определённые правила, где есть определённая иерархия взаимоотношений, где есть способы выживания”.
На думку психолога, відношення до безхатченків — це маркер спроможності певного суспільства. Поширення міфів та агресія у їхній бік свідчить про те, що таке суспільство переживає труднощі у процесі соціально-економічного розвитку. Із відчуттям безвиході кожен справляється по-різному, у залежності від ресурсів, що ними людина володіє. Чи справедливо засуджувати безпритульних за їхній спосіб життя — висновок залишаємо за нашими глядачами.
Автор – Георгій Марков
Камера – Руслан Герасименко, Андрій Гречников, Андрій Сергєєв
