На 75-му Берлінському кінофестивалі — одному з найавторитетніших фестивалів світу, що входить до “великої трійки”— відбулась світова прем’єра документальної стрічки режисера Віталія Манського — “Час підльоту” (Time to the Target). Фільм став подією для світової кіноспільноти – вільних місць не було на жодному показі, всі квитки були sold out, а також через великий попит преси фестиваль зробив додатковий прес-показ.
Картина “Час підльоту” – це як полотно Брейгеля, на якому одночасно розгортаються різноманітні сюжети. Наскрізними героями фільму є оркестр Національної Академії сухопутних військ. Через спостереження за життям оркестру та його музикантів ми спостерігаємо за всім розмаїттям життєвих обставин Українського народу, що відбиває російську агресію. Фільм є присвятою Львову – рідному місту режисера.
Режисер фільму – всесвітньо відомий документаліст Віталій Манський – член Американської кіноакадемії (Оскар) та української академії “Дзиґа”, володар понад 100 міжнародних премій. Віталій Манський народився у Львові, з 2014 року проживає в Латвії.
Український продюсер стрічки – Наталія Хазан, наша землячка, заслужений діяч мистецтв, відома в Дніпрі по створенню Першого Музею АТО, численним фільмам та різним волонтерським проектам.
Фільм створено в ко-продукції Латвії, Чехії та України. Це вже третя сумісна робота Хазан і Манського – попередні «Східний фронт» (прем’єра на Берлінале, 50+ країн фестивалі класу А) та “IRON” (прем’єра на IDFA).
“Time to the Target” викристалізовується як документ епохи, що триває за кадром. Це стрічка про воєнне місто без бойових сцен: фільм про львівський побут під сирени, ритуали прощання з загиблими, подолання повсякденних страхів. Головні герої фільму — військовий оркестр Академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного.
Відгуки на фільм були емоційні та глибокі. Німецький сайт Film-Rezensionen назвав стрічку “кіно без фальші”.
“Манський показує війну так, як вона вплітається в повсякденність, без надриву і без навмисного героїзму — і саме в цьому її сила”, — пише рецензент видання.
Критики відзначили потужність візуального мовлення і стриманість тону, що лише підсилює ефект.
“Це документальне кіно, яке дивиться в очі реальності, не відводячи погляду”, — додали в Cineuropa.
У рецензіях Cineuropa йдеться про “інтимний портрет української гідності крізь повсякденне звучання війни”.
На прем’єрі в Берліні була присутня творча група, де вона розгорнула український прапор із побажаннями від бійців 25-ї Січеславської бригади, які нині перебувають на Покровському напрямку.
Також на одному з показів режисер та продюсер запропонували глядачам залишити побажання учасникам фільму – музикантам військового оркестру на українському прапорі, який вони зможуть повісити в себе. Глядачі стояли в черзі, щоб залишити свої слова підтримки на звороті прапора.
Цей жест став символом того, що кіно може бути дипломатією. Не організацією, а сигналом. Фільм може бути інструментом впливу, що говорить мовою співчуття і правди, замість сили чи пафосу. Правдою, яка видирається зі стриманої камери — прямо в серце глядача.
Секція Forum, в якій був представлений фільм — одна з найвибагливіших у програмі Берлінале. Вона створена для авторського кіно, що торкається соціальних процесів, мислить глибоко й не боїться незручних тем.
“Час підльоту” органічно вписався в цей контекст, продемонструвавши силу документалістики як мистецтва прямої дії.
Поїздка на фестиваль стала можливою завдяки підтримці американського благодійного фонду “Nova Ukraine”, який не вперше сприяє участі українських кінематографістів у міжнародних подіях. Два роки тому саме цей фонд допоміг продюсерці Наталії Хазан та режисеру Євгену Тітаренко презентувати іншу стрічку — “Східний фронт” в числених країнах Європи.
“Час підльоту” — це більше, ніж кіно. Це уважне і чесне спостереження за життям міста, яке щодня прокидається під звуки сирен і знову повертається до своїх ритуалів. Це розповідь про силу спокою і тиші, про музику, що звучить у найтемніші моменти. І це той погляд, який фіксує не виняткове, а справжнє — і саме тому справляє сильне враження на глядача, змушуючи співпереживати, розуміти і не залишатись байдужим.
